Ффія Середньовіччя: - основні етапи розвитку середньовічної ффії і видатні представники,

а) Епоха Середньовіччя охоплює період від падіння Римської імперії - IV - V ст., до відкриття Америки (падіння Константинополя) XV XVI ст. По рівню розвитку філософії, культури в цілому середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю. Хоча падіння Римської імперії, перехід від рабовладіння до феодальних суспільних відносин, було прогресивним явищем в історії розвитку суспільства. феодальний лад відкривав простір для подальшого прогресу у розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та соціальних відносин. На межі двох епох – античної і середньовікової – сформувався новий світогляд – виникло християнство, яке мало домінуючий вплив на духовне життя усіх європейських країн. Середньовічна філософія існувала переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоретична проблематика цього періоду концентрувалась навколо поняття Бога, а любов до мудрості реалізувалась як течія богословської. думки. Її визначення Томою Аквінськнм; "Філософія - ancilla teologiae (наймичка богослов'я) ". Середньовічна філософія включає 3 етапи:

- апологетика (апологія — захист) - захисту права християнства на існування в умовах панування античної філософії / Оріген, Тертулліан та ін-, / 2-4 ст.

Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан, який проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри. Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: Credo, quia absurdum est. “Вірую, бо це абсурднo”. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації (рабовласницьке суспільство за часів кризи і розпаду).

- патристика (від pater noster – наш отець) – вчення отців церкви, віра для розуміння. / Василій Великий, Григорій Нісський, Августин Блаженний, Амвросій, Ієронім та ін. / 5-8 ст.

Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина патристикою тлумачиться як споганена "першородним гріхом" Божа істота, а її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога.

Аврелій (Блаженний) Августин (Augustinus Sanctus 354—430) —християнський теолог, найяскравіший представник західної патристики, засновник християнської антропології. Святой католической церкви, именуется блаженным в православии. Один из Отцов Церкви, основатель августинизма. Оказал огромное влияние на западную ффию и католическую теологию. На відміну від античної ффської думки, прагнув дослідити динаміку людської особистості і динаміку загальнолюдської історії.

Он защищает учение о предопределении: человеку заранее предопределено Богом блаженство или проклятие. Человеческая история, которую Августин излагает в книге «О граде Божием», є борьба 2 враждебных царств —приверженцев земного, врагов божьих, т. е. светского мира (civitas terrena), и царства Божия (civitas dei), которое он отождествляет с римской церковью. Августин учит о самодостоверности человеческого сознания (основа достоверности є Бог) и познавательной силе любви. Августинизм - направление неоплатонизма в христианской ффии, которое господствовало в Западной Европе вплоть до XIII века.

- схоластика (гр. schola-школа), своїм завданням мала пояснити божественні істини шляхом логіки / Роджер Бекон, Дунс Скот 9-15 ст.

Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на ідеї античної ффії, особливо Платона, Арістотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.).

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.), засновник томізму, який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідоміші його твори: “Сума теології”, "De ente et essentia"“Про суще й існування”, "De principio naturae"“Про начала природи”. и "Summa philosophiae, de veritate fidei catholicae contra gentiles""Сумма ффии, об истине католической веры против язычников". Намагався віднайти спільні основи віри і Розуму. Утверджував автономію ффії. Між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Догмати віри розділив на раціонально осяжні (Бог існує, Бог єдиний) і неосяжні (творіння світу, троїстість Бога) Раціонально осяжні можуть бути предметом і ффії, і теології, неосяжні — лише теології. A posteriori обгрунтував 5 доказів існування Бога. Папа Іоанн XXII канонізував його 1323; папа Лев XIII в 1880 визнав вичення його обовязковим у католицьких школах.

Б) Середньовічна ффія становить той дуже довгий відрізок в історії європейської ффії, який безпосередньо пов'язаний із християнською релігією. Лише ті ффи, які розділяли релігійні та світські позиції християнства, могли розраховувати на славу та визнання. Таким чітко визначеним змістом й спрямованістю середньовічна ффія відрізняється від попередньої античної й наступної ффії Ренесансу. Якщо для ффії античності головним об'єктом вивчення виступала людина, причому бачення людини та світу було предметно-речовим, то у ффії Середньовіччя відбулися суттєві зміни: людину почали розглядати не як тілесну, а як "одухотворену"; світ чітко поділився на два світи -реальний та духовний; першопричиною світу та головним об'єктом ффії почав виступати Бог. Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового завітів. Це принесло з собою нову проблематику.

Центральним для середньовічної ффії стало питання співвідношення віри та розуму. З позицій пізнання ця проблема виглядала так: чи повинен християнин вірити в Бога, спираючись на авторитетну думку отців церкви, чи він може осягнути божественну суть за допомогою власного розуму?

Основними проблемами схоластики були: примат віри над розумом, віри над знанням, наукою; бог як абсолютна сила і абсолютна влада; бог як буття, істина і благо тощо.

Важливе місце в середньовіковій ффії займала боротьба номіналістів і реалістів з приводу природи загальних понять - универсалій. Реалісти (Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський), у відповідності з вченням Платона, вважали, що загальні поняття існують реально, незалежно від речей, є їх реально існуючими духовними сутностям, які є вічними. Вони існують до речей, до природи; нібито, поняття “будинок взагалі”, “людина взагалі” і т. п. існують до появи конкретного будинку, людини тощо. Номіналісти (від лат. Nomen – ім’я, назва) (Іоанн Росцелін, Пьер Абеляр, Вільям Оккам, Дуне Скот) стверджували, що реально існують лише окремі речі, котрі передують поняттям про них а загальні поняття про них – тільки назви, імена, що породжені людським мисленням. Більше того, вони стверджували, що загальні поняття не лише існують незалежно від речей, але навіть не відображають їх конкретних властивостей. поняття утворюються в процесі пізнання окремих речей і окремо від них не існують.

А) Передумови та основні риси філософії Нового часу

Епоха Нового часу - це період формування і утвердження в Європі капіталістичних суспільних відносин. В результаті буржуазних революцій в Нідерландах, Англії утвердилося політичне панування буржуазії. В житті суспільства відбуваються суттєві зміни: формування національних держав; зміщення центру життя у міста, де бурхливо розвиваються різноманітні форми промислової діяльності; послаблення впливу церкви; швидкий розвиток наукового знання на основі машинного виробництва перетворює науку у провідний чинник суспільних змін.

При цьому відбувається переворот в самій науці: складається наука нового типу - експериментально-математичне природознавство, що змінило споглядальну натурфілософію епохи Відродження. В основі відношення людини до світу в цей період постає знання, причому перевага віддається позитивному знанню, що спирається на досвід і експеримент. Вважається що знання потрібне для того, щоб панувати над природою, отримувати практичну користь.

Пов'язані з новою епохою істотні зрушення в способі життя, системі цінностей, духовному світовідчутті знайшли своє відображення в новій проблематиці і стилі філософствування. Якщо у Середні віки філософія виступала служницею богослов'я, а в епоху Відродження знаходилась у союзі з мистецтвом і гуманітарним знанням, то в епоху Нового часу вона спирається, перш за все, па науку. На філософію покладається, насамперед, роль систематизатора науки, вона орієнтується, перш за все, на дослідження наукового знання і способів його отримання. На перший план в ній виступає гносеологія, розробка методу наукового дослідження.

Європейська культура Нового часу, що охоплює XVII-XIX ст. являє собою єдність, тому що базується на буржуазному способі виробництва і має спільні духовні орієнтири: раціоналізм, сцієнтизм, антропоцентризм, прогресизм (непохитна віра в необмежений прогрес, у можливість перетворення світу і суспільства на розумних началах), європоцентризм.

В XVII ст. сформувались дві крупні філософські течії: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм-напрямок філософської думки, що орієнтується на досвідне природознавство і вважає джерелом знання і критерієм його істинності досвід, насамперед, науково організований досвід або експеримент. Раціоналізм-напрямок філософської думки, що орієнтується на математику, розглядаючи розум як джерело знання і вищий критерій його істинності. Найбільш яскравими виразниками цих напрямків стали англійський філософ Ф. Бекон і французький філософ Р. Декарт.

Френсіс Бекон (1561-1626) у своїх роботах «Новий Органон» та «Велике Відновлення Наук» обґрунтував індуктивний метод дослідження - такий шлях наукового пошуку, коли методом індукції можна прийти до істини. Він вважав індукцію оптимальним методом пізнання. Використовуючи алегорію Бекон вважав, що не раціоналісти помиляються, коли виводять істину свого розуму. Порівнює свій метод зі шляхом бджоли, котра не лише збирає нектар - інформацію, але й переробляє її в мед - істину.

Ф. Бекону належить гасло: «Знання - сила». При цьому Бекон розрізняв два види знання: "плодоносне'', що приносить безпосередню користь, та "світлоносне - що збільшує можливості пізнання.

Його заслугою є розробка вчення про очищення інтелекту від "примар» оман розуму, які перешкоджають руху думки до істині Він виділяє чотири види таких примар (ідолів)

· «Ідоли роду»- загальні помилки, викликанні тим, що люди вважають що інші мають думати антропоморфно (як людина).

· «Ідоли печери»-помилки, пов'язані з індивідуальними особливостями людей: кожний дивиться на світ зі свого суб'єктивною внутрішнього світу - немовби із своєї печери.

· «Ідоли ринку»- омами, пов'язані з людським спілкуванням, неправильним використанням мови.

· «Ідоли театру»- орієнтація па авторитети. Ф. Бекон: «Істина - донька часу, а не авторитету».

12. Б) Основні методологічні ідеї Р. Декарта

Рене Декарт (1596-1650) - засновник раціоналізму. Особливості раціоналізму ХVII ст. пов'язані саме з орієнтацією на математику як ідеал наукового знання. Раціоналізму XVII ст. притаманна віра у всесилля розуму і у його можливості досягнення абсолютної істини.

Для Декарта, як і для Бекона, на першому місці була необхідність реформи наукового мислення. Джерелом усякого знання він вважав не досвід, а розум. У своїх працях Декарт закладає, основи дедуктивно-раціоналістичного методу пізнання, виступаючи фундатором філософського раціоналізму. Пояснення світу має будуватись на основі дедукції і щоб відшукати з її допомогою істину, слід керуватися наступними правилами: 1) приймати за істину те, що самоочевидне, сприймається ясно і чітко і не дає приводу до сумніву; 2) правило аналізу - кожну складну річ розділяти на прості складові, доходячи до самоочевидного; 3) правило синтезу - йти від елементарного до більш складного: 4) вимога повноти перерахування та систематизації. В якості зразка він вважав хід математичного доведення від аксіоми до теореми, тобто для наукового пояснення фактів потрібна „всезагальна математика" як правильний спосіб їх осмислення. Тобто раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність Декарт вбачав у математиці і її аксіомах. В нашому мисленні закладено багато ідей, які мають високу очевидність. Ці ідеї не даються у досвіді, а взяті із самого розуму, тобто є природженими йому, чим і пояснюється ефект ясності і виразності, дієвості інтелектуальної-інтуїції - своєрідного внутрішнього зору, властивого нашому розуму.

Переймаючись проблемою пошуку очевидних істин, що лежать у основі всього нашого знання, Декарт стає на позиції радикального скептицизму, який носить методологічний характер, тобто потрібний тільки для того, щоб прийти до абсолютно достовірної істини. Будь-яке твердження про світ, Бога і людину, розмірковує Декарт, може викликати сумнів. Безсумнівним є лише одне положення: "Соqito ergo sum " - "Мислю, отже. існую'. Саме його Декарт вважає відправним пунктом відштовхуючись від котрого і базуючись на якому можна конструювати усе інше знання.

а) Вчення Канта про пізнання: явище та „річ у собі”;

Іммануіл Кант (1724-1804) прийнято називати основоположником німецької класичної філософії. Дійсно, майже усі види класичного і сучасного філософствування, у тій чи іншій мірі, звертаються до творчості цього мислителя. Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність ("річ у собі"). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий – світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості.

„Річ у собі”-це філософський термін, який позначає явища та об’єкти розумодосяжні на відміно від чуттєво досяжних феноменів; річ як вона є не залежно від нашого сприйняття.

б) автономна мораль та категоричний імператив за Кантом;

Етичне вчення Канта викладено в „ Критике практического разума”. Його етика заснована на принципі „как если бы” Бога та свободу не можна довести, але треба жити, так як якби вони були. Кант побічник пріоритету повинності над цінністю в моралі, в цьому він бачить специфіку моральності, крім того, він першим в історіі звернув увагу на загальний характер моральних вимог, на те, що вони в своєму примусовому значенні розповсюджуються на усіх людей, в кінці кінців на людей в цілому. Він також звертає увагу на те, що в моралі людина повинна сама усвідомлювати необхідність певних дій і спонукати себе до цього. В цьому він і бачить специфіку моральності, відрізняючи Ії від легальності. Мораль не виводиться Кантом з аналізу людського буття, історіі, суспільства, а просто постулюється як щось початково дане розумом і як деякий особливий вимір світу. По Канту „безумовно добра воля, принципом якої повинен бути категоричний імператив, невизначена в відношенні всіх об’єктів, буде містити в собі тільки форму воління взагалі, і при цьому як автономію”, це є „єдиний закон”.

Практичний розум-це совість, яка керує нашими вчинками завдяки «максим» (ситуативні мотиви) та «императивы» (загальноважливі правила). Імперативи бувають 2-х видів:категоричні та гипотетичні. Категоричний імператив- потребує виконання долга. Гіпотетичний імператив- потребує, щоб наші дії були корисні. Існують 2 формуліровки категоричного імперативу: „Поступай с другими также, как хочешь, чтоб они поступали с тобой” «Никогда не относись к человеку, как к средству.» В етичному вченні людина розглядається з 2 –ох точок зору: Людина, як явище; Людина, як річ в собі. Таким чином, поведінка може зазначатися інтересами та моральними принципами.

а) Г. Гегель як представник об’єктивного ідеалізму;

Гегель Георг-Вільгельм-Фрідріх (1770-1831) - представник німецької класичної філософіі, творець всеосяжної сис-ми ф-фії, яка охопила усі сфери людського знання, фундатор найбільш розгорнутої і обгрунтованної сис-ми ідеалістичной діалектики. Основу його філософської системи складають дві домінуючі ідеї: а) переосмислення розсудку й розуму; б) розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку. Гегель – творець об’єктивного ідеалізму. Він виходив з того, що в основі світу лежить духовний початок, абсолютна ідея.

Гегель вніс величезний вклад у розробку навчання про діалектику. Він висунув ідею всебічного розвитку, сформулював основні закони діалектики. Гегель уперше представив весь природний, історичний і духовний світ у виді процесу, тобто в безперервному русі, зміні і розвитку і зробив спробу розкрити внутрішній зв’язок цього руху і розвитку. Гегель відкинув навчання Канта про непізнаваність світу.

У природі речей немає ніяких нездоланних перешкод для пізнання. Гегель – об'єктивний ідеаліст. Він сам називав свою філософськусистему “абсолютним ідеалізмом. Він намагався охопити весьприродний і духовний світ єдиним поняттям. Таким вихідним поняттямгегелівської системи є “абсолютна ідея”. “Абсолютна ідея” – церозум, це субстанція світу. У системі абсолютного ідеалізма Гегелякатегорія “істина” набула значення логічної субстанції світу –“абсолютної істини”.

Гегель виділяє три сходинки діалектичного методу, які діють у розвитку як загальнолюдського, так і індивідуального мислення і проявляються у кожному конкретному пізнавальному аналізі, утворюючи при цьому потрійну єдність. Першою сходинкою "логічного" діалектичного методу, на думку Гегеля, є розсудок. Розсудковий – це підлеглий, але необхідний бік діалектичного мислення. Другою сходинкою діалектичного методу у Гегеля є негативний розум як проміжний етап між розсудком та розумом. Третя сходинка – спекулятивний розум, якого не спроможне досягти мислення, спрямоване на кінечні природні речі. Саме в цьому останньому вияві діалектика як метод, на думку Гегеля, досягає найвищої зрілості. Позиція Гегеля щодо розуму та розсудку значно відрізняється від кантівської. У нього розум є не нижчим, а вищим виявом мислення. Він вважає, що розум та розсудок мають складати єдину висхідну послідовність, де вони співвідносяться як провідний та підлеглий чинники, що взаємообумовлюються та проникають один в одного.

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:

Ффія Середньовіччя: - основні етапи розвитку середньовічної ффії і видатні представники, - основна проблематика середньовічної ффії